Моє село – моя колиска…

Для її однолітків  кожна життєва подія закарбована в пам»яті немов грубезний цвях, кований  вручну в сільській кузні,  забитий в дубову дошку. Та  так, щоб  не витягати, щоб незавжди.   Спогади ці – болісні, але від них, як і від своєї долі, нікуди не подінешся. З цим доводиться жити, точніше просто змиритися.

За свої 95  років Ольга Андріївна Пономаренко  побачила  і пережила немало. Народилася  в сім»ї працьовитих людей в селі Розбишівка. На календарі  був 1922 рік. Через десять років залишилася без батьків. Їх репресували, як ворогів народу. Разом з братом та сестрою виховувалася у чужих людей. В 1938 році закінчила Розбишівську школу. Після цього працювала  в колгоспному дитячому садочку вихователем. В  роки війни, під час німецької окупації залишилася в рідному селі. Чорним то був період в житті людей, але навіть у ту пору люди пристосовувалися  жити. Працювала у общинному дворі — господарстві, так при окупантах  стали називати  колишній колгосп. Нам. представникам іншого покоління, є змога порівняти  ці два періоди. Як багато чого змінилося в житті кількох поколінь. Окупанти, прийшовши на  українську землю, зберегли колективні форми господарювання. Напевне, було розуміння того, що  тільки так, спільно, громадою, українці можуть працювати ефективно. Великій Німеччині потрібна були пшениця, м»ясо, молоко. У нас же, наприкінці 20-го століття. колективні господарства  частково розвалили, інші довели до зубожіння. Виходить, що наша продукція нікому не потрібна? Так то ж окупанти, чужинці, а ці свої рідні…

В роки гітлерівської окупації молодь не бажала їхати з рідного краю на чужину, в Німеччину, на роботи. Минув час, прийшло інше покоління, і бажання поїхати в Європу на заробітки  стало нав»язливою ідеєю  переважної більшості молодих людей. Покоління Ольги Андріївни  було немов прив»язане до рідної землі, свого села. Іншого життя вони просто не уявляли та і уявляти не бажали.

 

У рідному селі Ольга знайшла свою половинку. Вийшла заміж у 1942 році, а  вже насткпного року  народила доньку. Після визволення села від окупантів, чоловіка мобілізували на фронт. Залишилася з маленькою донечкою на руках. Допомагали вижити  добрі люди, рідні. Чоловік, слава Богу, повернувся  з війни.  Тієї повоєнної пори жили, як всі, сказати, що було важко — це нічого не сказати. Ольга Андріївна  відтоді працювала в місцевому колгоспі «Нове життя» аж до виходу на пенсію.

Продовжувала жити в Розбишівці. У своїй, побудованій разом з чоловіком, хаті. Відлітали роки, котилося життя до обрію. Відходили у вічність рідні, передчасно пішов за вічну межу чоловік – фронтовик. Покинули цей світ подруги, однолітки з якими довелося працювати в ланці, піднімати колгосп з воєнної руїни. Невблаганний час забирав  здоров»я.  Нарешті настав час, коли старенькій  стало важко жити у селі одній. Продали хату. Донька перевезла маму  в Гадяч, живуть тепер разом у квартирі. Ольга Андріївна має внучку та тішиться правнучкою Маргариткою.

Доглянута, в добрі та любові рідних живе Ольга Андріївна. Ті пережиті роки іноді напливають спогадами, немов  сивий туман  над  Хоролом, де є такий куток рідного села, який називається Цибулівкою. Про ті далекі  роки дитинства, юності. Пропливають у пам»яті обличчя тих, кого вже давно немає поруч, та події сільського життя. Бо все залишилося  там, у рідній Розбишівці. Немов старенька кінострічка історичного фільму, який демонструвався в сільському колбуді.  І  від цих спогадів стає тепло на душі.

В день народження до Ольги Андріївни Пономаренко  завітали заступник Гадяцького міського голови  Михайло Харлан та голова Гадяцької міської організації ветеранів війни та праці Юрій Усенко. В нашому місті  вже стало доброю традицією вітати людей похилого віку  із знаменними подіями і їх житті. Так було і  цього разу.   Вітання від імені міського голови  традиційний торт, квіти та ще теплі слова подяки за багаторічну працю, за прожиті роки,  побажання міцного здоров»я на багато років. І традиційне фото на пам»ять.

Василь Глухота.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *