У кожного своє покликання.

Виповнилося 92 роки від дня народження  Вірі Олексіївні Шевченко. Корінна гадячанка: в місті над Пслом народилася,  виросла,  закінчила міську середню школу № 2. В рідному місті Віру застала війна. Довгі роки фашистської окупації пройшли тут. Щоб не потрапити до Німеччини, коли фашисти забирали українську молодь на каторжні роботи, пішла працювати на Гадяцький цегельний завод. Була укладчиком цегли. Це тяжка фізична праця, не кожен чоловік би витримав. Віра  витримала, працювала до дня визволення міста від німецьких окупантів у вересні 1943-го року.

У ті часи, як  і тепер Віра Олексіївна живе у ще батьківській оселі:  будинок  на вулиці Гагаріна, затишний дворик, фруктові дерева, квіти. Колись батьківська садиба була більшою, до подвір»я прилягав город і сад. Сад – це  був справжньою гордістю батька. Увесь свій вільний час  той  віддавав  догляду за фруктовими деревами. І справжньою трагедією стало для родини рішення  тодішнього керівництва міської ради забрати частину території (відрізати) для будівництва кількоквартирного будинку. Аргумент був безапеляційний – « у місті таких городів не повинно бути». Город забрали, частину фруктових дерев випиляли, щоб не заважали будівництву. Ініціатор будівництва керівник будівельної організації (царство йому небесне) уподобав це місце, звели будинок. В якому поселилася і його родина та ще кілька сімей з еліти міста.

Вірі Олексіївні  довелося на деякий час покидати рідний Гадяч. Відразу після визволення від німців поїхала навчатися до Харківського медичного інституту. Стала лікарем, одержала направлення на роботу в Білорусію. Там життя круто змінилося: зустріла своє кохання, побралися. Стала носити прізвище – Шевченко. Сім»я, діти.

Невдовзі, вже з сім»єю, повернулася в Гадяч, до батьків, у рідну хату. Працювала у терапевтичному відділенні районної лікарні терапевтом. Гадячани старшого покоління, кому довелося лікуватися у Віри Олексіївни, добре пам»ятають цю людину: добру,  щиру, лагідну. Здавалося, що  самі її руки знімають біль, домомагають подолати  недугу. Звідси і пішла на заслужений відпочинок.

Прийшла старість і її майже постійний супутник самотність. Звісно, що вже давно виросли і стали дорослими діти. У них свої турботи, своє життя.

Вірі Олексіївні залишилися в пам»ять про прожиті роки спогади: про дитинство, юність, зрілість. Все таки  в житті лікаря було  більше хорошого. Вона допомагала людям, як спеціаліст, як людина. Від цих спогадів тепліє на душі і стає затишно в старенькій батьківській хаті.

Життя продовжується в дітях онуках, правнуках. В посіяних у їхніх душах  мамою та бабусею   любові до людей та доброті.

На колишньому їхньому дворищі, на тій частині,  пригадуєте з моєї розповіді, яка колись відійшла під будівництво житла для чужих людей,  досі  росте, посаджена батьком, груша. Старезне дерево, але живе, плодоносить і кожного року дарує людям своє плоди.

У кожного своє покликання…

Василь Глухота.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *